Чи вмієте ві заохочувати своїх дітей
Чи вмієте ви заохочувати своїх дітей?
Запитання декому може здатися дивним. Хто з батьків не відчуває часом бажання, потреби, необхідності похвалити за щось свою дитину, поцілувати, приголубити її, зробити подарунок.
Хіба важко зробити дитині приємне? І при чому тут уміння?
Заохочення — це також педагогічний прийом. Користуватися ним треба вміло. Коли дитину без міри хвалять, заохочують за кожну дрібницю, коли нею надто часто захоплюються, вона поступово стає марнославною, нескромною, надто самовпевненою, розпещеною людиною.
Оцінюючи поведінку дітей, обираючи міру заохочення за добрий вчинок, треба обов'язково враховувати мотиви, якими діти керувалися, вдаючись до того чи того вчинку.
Дві дочки моєї сусідки вимили кожна по великому вікну в квартирі. За якістю робота виявилася неоднаковою. Але мати палко подякувала, похвалила ту дочку, яка вимила вікно гірше, а старшій мовчки дала гроші на кіно. Вона зробила це тому, що молодша дочка сама взялася за цю справу, побачивши, що мати дуже заклопотана і кепсько себе почуває. Дочка хотіла зробити матері приємне до свята. Але впоратися з цією трудомісткою роботою одинадцятирічній дівчинці було важко. І вона попросила п'ятнадцятирічну сестру допомогти їй. Дівчинку довелося довго вмовляти, щоб вона вимила друге вікно. Нарешті старша погодилася це зробити з умовою, що ввечері її відпустять у кіно.
— Чи правильно я зробила? — запитала мене потім Луїза Матвіївна.
Звичайно, правильно. Бо, заохочуючи благородні спонукання у дітей, ми допомагаємо їм накопичувати хороший моральний досвід, навчаємо їх відчувати радість, задоволення від безкорисливих, добрих вчинків. Старша дочка Луїзи Матвіївни повернула гроші й не пішла того вечора в кіно. Отже, вона відчула, що її поведінка була негарною, замислилася над тим, що важливий не тільки наслідок праці, а й те, з якою метою, з яким почуттям людина працює.
Як акцентувати увагу дітей саме на цій стороні ставлення людини до праці?
Мабуть, на це запитання хочуть знайти відповідь батьки й матері, коли палко сперечаються, чи слід заохочувати дітей за працю, особливо грошима. Під час однієї з таких суперечок я почув про батька, який дає синові карбованець, коли той встає на годину раніше, ніж звичайно, щоб вивчити на свіжу голову урок з ботаніки або історії.
— Ці предмети син не любить, — каже батько, — дістає трійки, які псують йому табель.
Але ж призначення будь-якого заохочувального прийому полягає в тому, щоб закріплювати позитивну поведінку. А хіба добре робить людина, яка тільки за гроші займається тим, що є її постійним обов'язком, обов'язком і перед собою, і перед людьми? Заохочувати таку поведінку — значить власноручно створювати сприятливі умови для розвитку в характері сина користолюбства, жадібності, несумлінного ставлення до праці.
Певно, питання про заохочення треба поставити так: яку працю, які вчинки, які дії, коли і яким чином доцільно, з педагогічної точки зору, відзначити особливою похвалою, схваленням, нагородою. Я поділяю точку зору тих, хто вважає, що особливого заохочення заслуговують тільки такі вчинки, для здійснення яких людина нехтує своїми інтересами заради товаришів, заради якоїсь важливої громадської справи, які вимагають високої моральної свідомості, особливих вольових, фізичних зусиль.
Батьки повинні допомагати дітям у формуванні цих якостей. Проте дуже часто в багатьох сім'ях роблять саме навпаки.
Поговоріть з класними керівниками про ставлення школярів до громадської роботи. Вони розкажуть багато цікавого про дітей-активістів, про дітей, які ухиляються від громадських справ, і про цілком байдужих до громадського життя школи. І ось що цікаво. Ставлення дітей до громадського життя класу, школи залежить не тільки від того, наскільки продумано організовано цю роботу, а й від того, як ставляться до неї батьки учнів.
— У нас у школі вчора був суботник, а Галя не прийшла тому, що ходила з мамою в магазин купувати спортивний костюм.— Галина мама, замість того, щоб відкласти покупку на інший день, наполягла на ній,— Навіщо вона це зробила,— з гіркотою сказала Галина вчителька.— Всі знають житейську мудрість про копійки, з яких складається карбованець, а що з подібних вчинків поступово нарощується моральна ущербність в особистості людини, про це дехто не замислюється.
Або такий випадок. Семикласники зібрали найбільше за всіх у школі брухту і здали його.
— Давайте візьмемо з цих грошей 3 карбованці і сходимо всім класом в кіно,— запропонував один учень.
— Як же можна? Адже це гроші громадські, для поїздки кращого загону в Ленінград,— обурилась більшість учнів.— Ми мусимо їх здати в загальну касу.
Проте дехто підтримав пропозицію. Класний керівник помітив, що в основному це були ті хлопчики й дівчатка, які звикли вдома до матеріальних заохочень.
Те, що дитині необхідно, треба дати їй за будь-яких умов, незалежно від її заслуг, а те, що для неї не потрібно або шкідливо, не можна давати їй у вигляді нагороди.
А. Макаренко
— Я хочу подарувати синові годинника, тому що в цьому році нарешті відчув, що він став набагато чіткіше виконувати свій режим і, мені здається, що годинник допоможе йому робити подальші успіхи в цьому напрямі. Чи припущусь я помилки? — запитує батько шестикласника Ігоря.
Слід сказати, що запитання про годинник сьогодні педагогічне злободенне. Воно яскраво ілюструє, як будь-яка зміна в житті вимагає також і гнучкої поведінки батьків. Ще років з п'ять тому в більшості сімей годинник вважався дуже коштовною річчю. Коли його одержував школяр навіть у 9-10 класі, це сприймалося однолітками як розкіш, а дорослими — як баловство. Проте тепер і в п'ятих, і в шостих класах годинники має багато дітей.
Мені здається, правильно роблять ті батьки, котрі, як батько Ігоря, заохочують цим подарунком тільки тих дітей, які
починають справді не на словах, а на ділі дорожити часом, розуміти роль режиму в своєму житті. Якщо цю важливу якість зуміли прищепити дитині вже в 4-му класі, то годинник для неї вже потрібен. У такому випадку він сприйматиметься не як прикраса або чергова примха, а як необхідна річ, яка допомагає економ-но витрачати кожну хвилину, постійно тренувати в собі бережне ставлення до-часу.
Є ще один важливий бік у проблемі заохочення дітей. Ідеться про вміння враховувати вікові, індивідуальні особливості характеру, темперамент. Природно, що дітей дошкільного і молодшого шкільного віку ми, дорослі, набагато частіше заохочуємо схваленням, ніж середніх і старших школярів. Оскільки дитині в 7-10 років, яка ще не завжди знає, що добре, а що погано, схвалення допомагає розібратися в цих важливих для неї питаннях.
Не втрачає свого значення заохочення також і для окремих дітей середнього і старшого шкільного віку.
— Ти казав, що не зумієш цього зробить, а впорався з роботою краще за багатьох інших.
— Молодець! Ти цілком виправдала мої надії.
Такі схвалення дуже корисні для дітей, невпевнених в собі, дуже сором'язливих, які принижують свої можливості. Ці якості найчастіше бувають притаманні дівчаткам і хлопчикам з темпераментом меланхоліків і флегматиків.
Саме від одного з таких учнів я почув про п'ятірку, поставлену авансом. Цьому семикласнику нелегко давались алгебра і геометрія, і він вважав, що йому ніколи не одержати відмінної оцінки з цих предметів. Та ось якось учителька випадково поставила чужу п'ятірку в графу проти прізвища Юрка.
— Я не люблю закреслювати в класному журналі, це важливий документ,— сказала вона.— Хай цю п'ятірку буде поставлено авансом. Завтра я тебе спитаю і сподіваюсь, що ти не під ведеш ні мене, ні себе.
Прийшовши додому, Юрко відразу ж розповів усім про пригоду й засів за алгебру.
П'ятірку справді закреслювати не довелося. Довір'я було виправдано. Але цим не закінчився виховний ефект даного прийому, оскільки наприкінці чверті проти прізвища Юрка стояла не тільки ця п'ятірка.
Проте по відношенню до дітей, яким багато чого дається легко, без великого напруження сил, у характері яких можна помітити надмірну самовпевненість, схильність до марнославства, зазнайства, педагогічне доцільнішою є скупість у засобах заохочення.
Не користі, а шкоди дітям усіх віків, характерів завдають незаслужен! схвалення, похвали, нагороди. Вони знецінюють метод заохочення як засіб виховання, оскільки дістаються легко, без будь-яких зусиль, а тому не викликають прагнення щось удосконалювати в собі, робити краще.
Заохочення, педагогічне продумане, завжди передбачає серйозні вимоги до особистості. Схвалюють, дякують, нагороджують за те, що дитина зуміла примусити себе виконати якісь нелегкі для неї вимоги. Те, що її зусилля помічено, радує, окрилює її, викликає бажання вимагати від себе ще більшого. Якщо заохочення не сполучається з розумною вимогливістю, воно втрачає свою позитивну силу впливу на людину.
